Навіяне спогадами

Медово-закатне сонце, заглядає у завішані віконця старенького автобусу, який мандрує між карпатськими горами. У салоні квіткова українська мова глушить шипуче радіо з піснями на англійській, ясно горять очі дівчини, що балакає з хлопцем, який нахилився до неї, хтось балакає по телефону, хтось залип у планшеті, молодь позаду нікого і нічого не чує - сидять в навушниках, вони у свому світі. В золото-рожевих промінях, що пробились крізь скло зухвало літає пил.

Старенька сільська баба сварить свого діда "Ти що! Я ж духом молода.", а він їй у відповідь - "Ну той що! Я тобі кажу що клуб наш зачинили!", "Як баба скаже той відкриють!" - вона йому відповідає. І посмішка розбігається по салону.

 Дідусь інтилігентного виду в зеленому кардигані, роздивляється на молоденьку циганку у костюмі від Адідас. А у вікнах гори, ліси, полонини, що вже додади у своє волосся рижину. Тепле закатне сонце надає медово-персикового відтінку всьому до чого простягає свої промінчики. Ще зовсім трошки та по небу і полонинам сутінки розілльють навкруги синяву.

І так добре...